Опубліковано в: Досвід та перспективи розвитку міст України. Проблеми реконструкції в теорії та практиці містобудування: збірник наукових праць/ Відп. ред. Ю.М.Палеха.-К.: ДП УДНДІПМ ”ДІПРОМІСТО” імені Ю.М. Білоконя. – 2014. – Вип. №27. – С. 193–205.
Автор:
Т.Ф. Панченко
професор, доктор архітектури,
завідувач кафедри ландшафтної архітектури
А.А. Голуб
аспірант кафедри ландшафтної архітектури
Київського національного університету будівництва і архітектури

Нові концептуальні підходи до функціонального зонування національних природних парків

Анотація: у статті аналізуються досвід функціонального зонування національних парків України, Канади, Австралії, Німеччини, Росії, Танзанії, Індонезії, Південно-Африканської Республіки; запропоновано нові концептуальні підходи до функціонального зонування національних природних парків.
Ключові слова: національні природні парки, функціональне зонування.

Зонування національних парків передбачає виділення різних функціональних зон для їх ефективного використання в цілях охорони природи, рекреації, туризму тощо.

Єдиної системи функціонального зонування національних природних парків в світі не існує, хоча більшість природоохоронних організацій, що опікуються цими питаннями в різних країнах світу, посилаються на рекомендації Міжнародного союзу охорони природи (МСОП). В одному із звітів даної організації зазначено, що для об’єктивного поєднання функцій охорони природи та збереження біорізноманіття і задоволення рекреаційних потреб людини, створюються зони, у яких встановлюються різноманітні цілі управління та закономірно змінюється інтенсивність господарської діяльності.

Отже, в кожній державі або групі країн певного регіону існують свої підходи до функціонального зонування національних парків.

Система функціонального зонування національних парків Канади складається з п’яти функціональних зон[4]:

Zone I – зона спеціального збереження природи (Special Preservation), де охороняються особливо важливі або вразливі ресурси; відвідування цієї зони заборонене;

Zone IІ – зона «дикої» природи (Wilderness), великі за площею території, що є яскравими представниками екосистеми парку та підтримуються в стані «дикої» природи; в цій зоні дозволяється відвідування обмеженої кількості рекреантів;

Zone IІI – зона природного середовища (Natural Environment), території, які зберігаються в природному стані, хоча інтенсивність їх відвідування більша, ніж у зоні II; в цій зоні дозволено обмежений доступ транспорту, як правило, громадського;

Zone IV – зона рекреації (Outdoor Recreation), території, розраховані для використання в цілях відпочинку; в цій зоні дозволяється пересування на автотранспорті;

Zone V – зона паркового сервісу (Park Services), території, на яких знаходяться установи обслуговування та адміністрація парку.

На додаток до п’яти зон, в національних парках Канади, передбачається також виділення культурно та екологічно вразливих територій, наприклад у національному парку Banff виділений цілий гірський екорегіон (рис. 1). Такі території можуть бути виділені в будь-якій з вищеперерахованих зон і підлягають додатковому захисту.

В Австралії, як і в Канаді, в національних парках виділяють п’ять основних функціональних зон [9]:

– заповідна зона (Protection zone), недоторкані («no-take») території, відвідування заборонене;

– буферна зона (Buffer zone), режим відвідування аналогічний заповідній зоні; дозволяється лише рибальство;

– зона збереження природи (Conservation zone); дозволяється обмежена рекреаційна діяльність, заборонена будь-яка комерційна діяльність;

– зона проживання (Habita tzone); дозволяється більшість видів господарської діяльності, окрім тих, що негативно впливають на навколишнє середовище (морські перевезення, видобуток надр тощо);

– зона загального користування(General use zone); дозволяється більшість видів господарської діяльності, але на деякі, такі як комерційні операції, необхідно отримати офіційний дозвіл.

У Німеччині прийнято виділяти два окремих поняття «природні парки», що створюються для відпочинку, і «національні парки», що створюються для охорони цінних ландшафтів, наукової діяльності, освіти і відпочинку лише в тому обсязі, що не шкодить природі. Тому система зонування національних парків Німеччини (відповідно до Закон ФРГ «Про національні парки», 1973 р.) передбачає виділення чотирьох основних зон: заповідна зона (Natural zone), зона розвитку лісів (Development zone), на території якої виділяють три підзони (2а, 2b, 2с), буферна зона (Buffer area), зона рекреації (Recreation zone). Остання з яких в більшості національних парків Німеччини зовсім незначна, наприклад в національному парку Bavarian forest (рис. 2) вона складає 1,68% від загальної площі парку [10].

«Природні парки» і «національні парки» створюються також в Швеції і Фінляндії; у Франції вони мають іншу назву – «природні регіональні парки», в Канаді – «провінційні парки», в Польщі – «ландшафтні парки», в Японії – «квазінаціональні парки», в США – «парки штатів», в Україні поряд з «національними природними парками» створюються за аналогією із зарубіжними «регіональні ландшафтні парки» [11].

Відповідно до закону Російської Федерації «Об особо охраняемых природных территориях», на території національних парків Росії може бути виділено до семи різних функціональних зон [6]:

– заповідна зона, виділяється для збереження унікальних та еталонних природних комплексів та об’єктів; відвідування і будь-яка господарська діяльність заборонені;

– особливо охоронна зона (зона заказників), включає цінні природні комплекси, що відрізняються високим ступенем вразливості; відвідуваність даної зони дозволяється лише з використанням екологічних стежок та туристичних маршрутів;

– зона пізнавального туризму, виділяється вздовж туристичних маршрутів з базами, бівуачними галявинами, видовими майданчиками;

– рекреаційна зона, виділяється для відпочинку в природному середовищі;

– зона охорони історико-культурних об’єктів, виділяється навколо монастирських комплексів, інших визначних місць (археології, історії, культури), що мають статус місцевих або державних пам’яток; ці об’єкти об’єднуються туристичними маршрутами;

– зона обслуговування відвідувачів, охоплює ділянки для розміщення місць ночівлі (кемпінгових містечок), культурно-побутового, інформаційного обслуговування та інших об’єктів туристичного сервісу;

– господарська зона, виділяється для господарського обслуговування та забезпечення функціонування національних парків.

Якщо на території національного природного парку проживає корінне населення, то для задоволення їх потреб, окрім перерахованих функціональних зон виділяють зону традиційного природокористування. В її межах може бути розширене промислове полювання або риболовля, заготівля ягід і грибів тощо.

У Танзанії, зокрема в національному парку Serengeti, виділяють три функціональні зони: зона інтенсивного використання (High Use Zone), зона екстенсивного використання (Low Use Zone), зона дикої природи (Wilderness Zone) [12].

Система зонування національних парків в Індонезії передбачає виділення шести функціональних зон: заповідна зона (Core zone), зона охорони приморських територій (Marine zone), туристична зона (Tourism zone), зона традиційного використання (Traditional use zone), зона загального використання (General use zone), спеціальна зона (Special zone). Режим перших двох зон забороняє будь-яку діяльність, але в зоні охорони приморських територій частково дозволяється її відвідування в рекреаційних цілях; в туристичній зоні заборонені всі види діяльності, що не відносяться до туристичної галузі; зона традиційного використання – це в більшості рифи і морські ділянки, які використовуються тільки місцевими громадами; зона загального використання дозволяє окрім рекреаційної діяльності, ще й рибальство у не комерційних цілях; спеціальна зона – це землі незаселених корінним населенням островів [13].

У Південно-Африканській Республіці (ПАР) в національних парках виділяється п’ять функціональних зон: зона «дикої» природи (Wilderness Zone), «віддалена» зона (Remote Zone), «примітивна» зона (Primitive Zone), зона «низької інтенсивності» відвідування природи (Low Intensity Leisure Zone), зона «високої інтенсивності» відвідування природи (High Intensity Leisure Zone) [14].

Спираючись на міжнародний досвід, можна дійти висновку, що попри всі відмінності заповідна зона є обов’язковою складовою національного парку у всіх країнах світу. Але її частка за площею коливається від зовсім малої (2% у національному парку Bukhansan, Південна Корея) до величезної (89% у національному парку Yosemite, США). У Німеччині, згідно ряду постанов уряду, три чверті площі парку повинні мати саме захисні функції, однак на даний час реальне зонування не всіх національних парків відповідає цим постановам [8].

На території національних природних парків відповідно до українського законодавства необхідно виділяти наступні функціональні зони: заповідну, регульованої рекреації, стаціонарної рекреації, господарську [1].

Базуючись на законодавчих регламентах, з урахуванням проведених на кафедрі ландшафтної архітектури КНУБА наукових досліджень з цієї проблематики, авторами статті узагальнено існуючий досвід, визначено основну мету функціонального зонування, сформульовано режимні вимоги та розширено і більш детально охарактеризовано функції цих зон, що представлено нижче.

Заповідна зона формується на основі заповідних територій (заповідників, заказників, пам’яток природи, заповідних урочищ) і призначена для їх охорони і відновлення згідно з вимогами щодо режиму встановленого для природних заповідників; площа заповідної зони відповідно до вимог Міжнародного союзу охорони природи не повинна бути менша 1 тис. га.

В межах заповідної зони можуть бути виділені:

а) підзона суворої заповідності (еталона частина);

б) підзона регульованої заповідності.

Межі заповідної зони проводяться за природними контурами екосистем (басейни річок, гірські хребти, береги водойм, лісові виділи тощо) або за контурами інженерних мереж (ліній електропередач, трубопроводів тощо).

Що стосується площі заповідної зони, то у вітчизняних національних парках, як і в зарубіжних, вона може бути різною. Наприклад, у таких як Нижньосульський національний паркця зона становить 6%, Подільські Товтри – 12,6%, Сколівські Бескиди – 12,7%, Синевир – 14,4%, у той час як в Азово-Сиваському її площа становить 74,7%, що є найбільшою заповідною зоною серед усіх національних парків на території України.

Зона регульованої рекреації виділяється з метою охорони природи при обмеженому рекреаційному використанні окремих ділянок території для короткочасного відпочинку та оздоровлення населення, огляду основних мальовничих і пам’ятних місць, влаштування та відповідного обладнання туристичних маршрутів і екологічних стежок. Ця зона найчастіше виділяється навколо заповідної зони для запобігання негативного впливу антропогенних чинників на екосистеми; її ширина повинна бути не менше 1 км, а площа – більшою за площу заповідної зони [2].

В межах цієї зони додатково можуть бути виділені:

а) охоронна (буферна) підзона, яка формується навколо заповідної зони з метою її захисту від негативного впливу різних видів діяльності (окрім необхідних лісогосподарських і біотехнічних робіт, санітарних заходів, вирощування кормових трав тощо); в ній дозволяється винятково регульоване екскурсійне відвідування експозиційних об’єктів, влаштування і обладнання туристичних маршрутів і екологічних стежок, майданчиків для короткочасного відпочинку, встановлення палаток, хиж тощо;

б) захисна підзона (ділянка санітарно-захисних зон), яка створюється навколо джерел водопостачання, лікувальних мінеральних вод та грязей, водойм та місць концентрації рідкісних видів рослинного і тваринного світу; на цих захисних ділянках забороняються всі види господарської діяльності (окрім тих, що пов’язані з відновленням і охороною реліктових видів рослинності і збереження цінних видів тварин), а також не передбачено їх рекреаційне використання.

Зона стаціонарної рекреації виділяється з метою організації місць різних видів відпочинку – короткочасного і тривалого, курортно-оздоровчого туризму та екскурсій, і призначена для розташування готелів, мотелів, кемпінгів, інших об’єктів обслуговування відвідувачів парку та відпочиваючих.

В межах цієї зони можуть бути виділені:

а) підзона інтенсивної рекреації, де формуються комплекси рекреаційних споруд з високим ступенем інженерного обладнання, які мають відповідну специфіку залежно від природних особливостей парку;

б) підзона екстенсивної рекреації, де головним чином створюються туристичні, екскурсійні та прогулянкові маршрути (лінійні, кільцеві, радіальні), обладнуються місця для ночівлі (хижі, бівуачні, кошові), майданчики для відпочинку та огляду місцевості тощо [2].

В підзоні інтенсивної рекреації, враховуючи зарубіжний досвід, можуть створюватись: гірсько-спортивні комплекси, до складу яких входять: лижні поля, траси, канатні підйомники, трампліни, льодові стадіони, лижні бази, готелі і об’єкти обслуговування; рекреаційно-акваторіальні комплекси, до складу яких входять: аквателі, ботелі, флотелі, пляжі, купальні, зупинки для яхт і човнів, елінги, наплавні пляжні конструкції, готелі і об’єкти обслуговування; туристичні комплекси, до складу яких входять: туристичні бази, приюти, готелі, мотелі, ротелі, кемпінги, а також об’єкти туризму – парки-музеї, виставки, натурцентри, дендропарки; курортно-оздоровчі комплекси, до складу яких входять: санаторії, пансіонати, будинки відпочинку; сільські фермерські комплекси, до складу яких входять: садиби сільського туризму, мисливські та рибальські бази, кемпінги, центри народних ремесел тощо.

В підзоні екстенсивної рекреації, вздовж трас пішохідних туристично-рекреаційних маршрутів створюються лінійні природо-захисні коридори шириною до 25м, які повинні обмежувати вільне пересування відвідувачів поза туристичною трасою; в цій підзоні на спеціально виділених водних або лісових ділянках дозволяється любительське та спортивне рибальство, збирання грибів та ягід, фотомисливство тощо, під наглядом відповідних служб парку.

При наявності в межах підзон інтенсивної і екстенсивної рекреації таких природних лінійних осей, як каньйони, береги річок, приморське узбережжя, де прокладаються транспортні артерії, створюються: ландшафтно-маршрутні коридори – обладнані туристичні траси для огляду пам’яток природи та архітектури (шириною до 10км); візуальні басейни – обширні території для огляду панорам, силуетів, об’єктів історичної забудови у динаміці та з різних видових точок (відстань від окремих об’єктів становить 4-5км , груп об’єктів – 10-12 км) [3].

Господарська зона національного парку призначена для забезпечення його потреб, охоплює тільки частину територій поселень та комунальних об’єктів, які безпосередньо стосуються обслуговування парку як юридично визначеної установи; одночасно до неї входять значні площі територій населених пунктів, виробничих та комунальних підприємств та їх мереж, земельних ділянок сільського, лісового, мисливського та рибного господарства, інших землекористувачів та інфраструктурних об’єктів (газопроводів, нафтопроводів, ліній електропередач тощо), що не знаходяться в юрисдикції парку.

В зв’язку з цим, доцільно в межах господарської зони або окремо в межах всього парку виділяти наступні функціональні підзони: адміністративно-господарську (тільки для обслуговування парку), міського та сільського розселення (населених пунктів), сільськогосподарську (аграрну), лісогосподарську, водних об’єктів (озер, річок, морів) тощо.

На прилеглих до парку територіях можлива організація периферійної зони з метою його захисту від негативного впливу господарської діяльності, що здійснюється на урбанізованих територіях. В цій зоні можуть розташовуватись також деякі основні структури управління, господарського обслуговування і місця проживання персоналу [2].

На основі узагальнення положень фундаментальних робіт «Наукові засади використання територій та об’єктів природно-заповідного фонду України в рекреаційних цілях» [2], «Методичні рекомендації щодо складу і змісту проекту організації території національного природного парку, охорони, відтворення та рекреаційног овикористання його природних комплексів і обєктів» [15] та «Ландшафтно-рекреаційне планування природно-заповідних територій» [16] пропонується розширений перелік еколого-містобудівних елементів та засобів впорядкування вищезазначених основних функціональних зон національних природних парків, який представлено у табл. 1 та 2.

Слід зазначити, що національні природні парки є об’єктами дослідження і проектування відповідно до двох наукових підходів – екологічного та містобудівного; перший стосується виключно організації територій, другий – формоутворень. Можливість обєднання цих двох галузевих напрямків є у понятті «еколого-містобудівне» зонування (планування) національних природних парків, яке враховує просторове поєднання природно-заповідних територій та населених пунків, виробничих комплексів, курортів, зон рекреації та туризму, інших містобудівних та технологічних утворень на основі спільного використання інженерно-транспортних комунікацій та організації комплексних природоохоронних заходів.

Враховуючи цю специфіку, на основі аналізу різних підходів до функціонального зонування національних природних парків, для умов України можна запропонувати наступні концептуальні підходи до еколого-містобудівного зонування їх території та орієнтовний склад функціональних зон:

– основні функціональні зони (згідно законодавства): заповідна (природний резерват), регульованої рекреації (місць короткочасного відпочинку та туризму), стаціонарної рекреації (курортів та місць тривалого відпочинку), господарська (для забезпечення потреб парку);

– додаткові функціональні зони (згідно науково-проектного досвіду): урбанізована (міського розселення та об’єктів виробництва), агросільська (сільського розселення та сільського господарства), лісогосподарська (лісокористування), лісомисливська (мисливського господарства), водогосподарська (промислового і спортивного рибальства), об’єктів культурної спадщини (природно-антропогенних витворів), адміністративна (управління, науки, екологічної освіти, міжнародної діяльності);

– спеціалізовані функціональні зони (згідно специфіки фізико-географічних умов): курортна (бальнеогрязева, кліматична), гірськолижна (лижні поля, траси), акваторіальна (пляжно-купальна), етнографічна (етнічні поселення, музеї «скансени»), ландшафтно-пейзажна («пасторальні» місця, видові точки, панорами) тощо;

– комплексні функціональні зони (згідно конкретних природно-містобудівних умов): агрорекреаційна, воднорекреаційна, сільського туризму, етнотуризму тощо.

Нові концептуальні підходи до інтегрованого еколого-містобудівного зонування території та формування планувальної структури національних природних парків є, на наш погляд, достатньо конструктивними, оскільки вирішують «одночасно» два важливих завдання: створення «екологічного каркасу» в межах конкретної території національного парку та розвиток його «містобудівної інфраструктури» з досягненням збалансованих пропорцій природних і урбанізованих територій.

Література:
1. Закон України «Про природно-заповідний фонд України», 16.06.1992, Глава 3, стаття 20, 21/ Голос України, 1992 №140(360).- с. 3-8
2.Панченко Т. Ф. Розробка наукових засад використання територій та об’єктів природно-заповідного фонду України в рекреаційних цілях / Т. Ф. Панченко, Сімонова О.Д., Шовкопляс Т.І. – Київ: Мінбудархітектури, 1993. – 72 с.
3. Панченко Т. Ф. Туристичне середовище: архітектура, природа, інфраструктура (монографія) / Т.Ф. Панченко. – Київ: Логос, 2009. – 176 с.
4. Служба національних парків Канади [Електронний ресурс]/Спосіб доступу: URL: http://www.pc.gc.ca/eng/pn-np/nt/aulavik/docs/plan2/sec6.aspx
5. Служба національних парків США [Електронний ресурс]/Спосіб доступу: URL: http://www.nps.gov/index.htm
6. Федеральний Закон Російської Федерації «Об особо охраняемых природных территориях» № 33-ФЗ, 14.03.1995, Розділ 3, стаття 15.
7. Чижова В.П. Методика зонирования национальных парков/ В.П.Чижова.//Южно-Российский весник геологии, географии и глобальной энергии.-2006.№3.-с.105-123.
8. Удод Л. В. Проблеми зонування національних парків / Л. В. Удод. // Геополитика и экогеодинамика регионов. – 2014.– с. 258–260.
9. Queensland Government. Department of National Parks, Recreation, Sport and Racing [Електронний ресурс]/Спосіб доступу: URL: http://www.nprsr.qld.gov.au/parks/moreton-bay/zoning/zoning-plan-history.html
10. Bavarian forest national park. [Електронний ресурс]/Спосіб доступу: URL: http://www.nationalpark-bayerischerwald.de/english/nationalpark/management/index.htm
11.Горохов В. А. Парки мира / В. А. Горохов, Л. Б. Лунц. – М.: Стройиздат, 1985. – 328 с., іл.
12.Служба національних парків Танзації. [Електронний ресурс]/Спосіб доступу: URL:http://www.tanzaniaparks.com/serengeti.html
13. Press Release the Director General of Forest Protection and Nature Conservation of the Ministry of Forestry (PHKA-Dephut) and the Head of the Wakatobi District, Monday, July 23, 2007
14. Служба національних парків Південно-Африканської республіки [Електронний ресурс]/Спосіб доступу: URL:http://www.sanparks.org/
15. Методичні рекомендації щодо складу і змісту проекту організації території національного природного парку, охорони, відтворення та рекреаційного використання його природних комплексів і обєктів. -Київ: Центр екомоніторингуУкраїни, 2005.-95с.
16. Панченко Т.Ф. Ландшафтно-рекреаційне планування природно-заповідних територій (монографія)/ Т.Ф. Панченко.-Київ: КНУБА, 2015.-180с.
Аннотация: в статье анализируются опыт функционального зонирования национальных парков Украины, Канады, Австралии, Германии, России, Танзании, Индонезии, ЮАР; предложены новые концептуальные подходы к функциональному зонированию национальных природных парков..
Ключевые слова: национальные природные парки, функциональное зонирование.
Annotation. the experience of functional zoning of national parks of Ukraine, Canada, Australia, Germany, Russia, Tanzania, Indonesia, South Africa is analyzed in this article; Proposed the new conceptual approaches to functional zoning of national parks.
Keywords: national parks, zoning.