Досвід формування адміністративних будівель в Україні

Розвиток суспільства на території сучасної України та становлення перших цивілізацій призвів до формування окрім житлових, інших видів споруд, центральне місце серед яких займали будівлі племенних зборів чи зборів старійшин. Такого роду споруди можна вважати прототипом адміністративних будівель. Наприклад, перша відома цивілізація на території сучасної України – «Трипільська», існувала 5-3 тис. р. до н.е., мала цілу мережу адміністративних будівель, що підтверджують археологічні дослідження тогочасних поселень Майданецьке та Тальянки, населення яких становило до 25 тис. людей (найбільші поселення Стародавнього Світу) [1].

Автор статті виділяє даний період (5 тис. р. до н.е. – V ст. н.е.), як перший етап формування адміністративних будівель.

Починаючи з V по ІХ ст. на території України окремі слов’янські племена об’єднуються в єдину державу – Київська Русь; у тогочасних великих містах (Київ, Новгород, Чернігів, Володимир та інших) формуються адміністрації підпорядковані київському князю. В центральній частині міста – «дитинці» розміщувалися боярські двори та княжі палаци, що виконували адміністративні функції; розміри «дитинця» досягали 10га (Київ, Переяслав).Так, зокрема, у Києві палац являв собою кам’яну двохповерхову споруду, довжина стін якого складала 45 на 11 м, з видовженими фасадними галереями, аркадами, службовими приміщеннями на нижньому поверсіі житловими на верхньому.Загальна площа палацу складала близько 500 м2; вінмав кам’яний фундамент з глибиною закладання близько метра. Композиція будівлі мала об’ємно-просторовий центричний характер; центральна та бокові частини завершувались високими баштами з чотирискатними дахами, вкритими черепицею [2,3].

Розглянутий період з V по XIII ст. єдругиметапомформуванняадміністративних будівель на території України.

У XIV ст. на території Галицько-Волинського королівства (Дрогобич, Львів) починається будівництво адміністративних будівель у вигляді ратуш (рис.1) (від пол. Ratusz; нім. Rathaus, Rat — рада і haus — будинок);запозичений такий тип адміністративних будівельіз західно-європейських країн. Вонибуличотирикутні в плані з вежею, щоінколирозташовуваласьокремо. Після надання в XV ст. деяким містам магдебурського права, ратуші були перетворені на магістрати, такі міста мали значно ширші адміністративно-судові та господарчі права й краще розбудований апарат самоуправи.

Перші ратуші та магістрати здебільшого були дерев’яними і рідше мурованими;зазвичай призматичні в плані компактні двоповерхові споруди розташовувалися посеред ринкових площ і виділялися високим спостережними вежами; наприклад в ратуші міста Дрогобич внизу містились кімнати війта, писаря та канцелярія; бургомістр і райці засідали у великій кімнаті другого поверху, там же була скарбівня, казна і міський архів, зали засідань та інше; в більшість ратушах були дзвони. У ратуші міста Заліщики була прогресивна для того часу опалювальна система: в підвалах будови знаходилися великі печі, від яких в середині стін розходилися ходи, по яких йшло гаряче повітря. Спочатку, ратуша була покрита очеретом, потім її накрили гонтою, а пізніше привезли з Коломиї черепицю. В бійницях стояли моздєри (гармати невеликого розміру); в середині розташовувався магістрат; там же були і дві кімнати, в яких відбували покарання міщани за дрібні порушення, до 14 днів [5].

Яскравим прикладом будівлі органу місцевого самоврядування був перший Ніжинського магістрат, в якому засідала рада магістрату; до сфери їх компетенції відносили: адміністративні, господарські, фінансові, поліцейські та судові справи. Спираючись на «Справу про всі в Малій Росії казенні будинки» (1781р.), дослідник і краєзнавець Ніжина О.Морозов зазначає, що старий міський магістрат нагадував звичайну одноповерхову хату, що складалася із сіней, канцелярії, «присутственної кімнати», льодниці та сараю, – все це було розташовано на одній лінії та під одним дахом[8].

Першу Київську ратушу (рис.2) збудували ще на початку XVI століття, розташовувалася вона на Подолі — центрі тогочасного міського життя, поблизу Братського монастиря. Оскільки, збудована вона була з дерева – неодноразово горіла і відбудовувалася, а в 1737 році на її місці, було збудовано нову кам’яну двоповерхову будівлю на пивницях. Велика за площею кам’яниця компактної симетричної структури мала дворядне анфіладне розпланування. З кінця XVII століття до 1811 року в Київській ратуші розташовувався орган самоврядування міста — Київський магістрат; комплекс мав окрім ратуші годинникову вежу, в той час – містобудівна домінанта головної площі Подолу, Торговища, Ринку, Магістратської площі, нині відомої як Контрактова площа[6].

Серед ратуш, що збереглися до нашого часу на території України можна відзначити ратуші у: Кам’янці-Подільському (XIV–XVI ст.) (рис.3), Самборі (1668р.) (рис.4) та Бучачі (1751р.) (рис.5).

В період розквіту Запорізької Січі адміністративні центри й резиденції гетьманів розміщувались в Чигирині (1648-1676рр.), Батурині (1669-1708рр.) та Глухові (з 1708р.) [4].

Так, наприклад, за час існування сотенного устрою (1715-1780 рр.), всі сотенні канцелярії (виконували адміністративну та судову функції) були зроблені з дерева і мали по одному поверху. На основі схематичного плану чернігівської сотенної канцелярії видно, що приміщення мали довжину майже 14 м, завширшки трохи більше 10 м; висота споруди до конька даху (вкритого дранню) майже 6,5 м, а висота стелі – 2,6 м. Вся будівля в плані поділена двома поперековими та однією повздовжніми стінами на шість камер. Вхід влаштований через сіни розміром 4,6 × 4,2 м, щовиконували функцію тамбура і не мали дерев’яної підлоги;до внутрішнього кута сіней виходила мурована труба від груби, яка знаходилась у сусідній прихожій, але топилась із сіней.

Подібне планування мали сотенні канцелярії також у Батурині, Березні, Любечі, Ніжині, Новгороді-Сіверському, Сосниці, Стольному, Носівці та інших сотенних центрах[9]. Про це свідчать плани, фасади та описи урядових споруд Гетьманщини, реєстрація яких була проведена за наказом малоросійського генерал-губернатора П. Румянцева-Задунайського у зв’язку з запровадженням адміністративно-територіальної реформи 1781 р., в результаті якої були ліквідовані політична автономія Гетьманщини та полково-сотенний устрій; наразі ці дані зберігаються в Державному архіві Чернігівської області та Центральному державному історичному архіві України в Києві[8].

В 50-х – 70-х роках XVIII ст. зміцнення козацького самоврядування в межах Російської імперії зумовило зведення урядових і представницьких будівель –Гетьманського палацув Глухові (рис.6) гетьмана Кирила Розумовського (за проектом архітектора А. Квасова), палацу Любомирських у Рівному, низки магнатських резиденцій Західної України, ратуш і земських судів в усіх інших населених пунктах Гетьманщини[7];

В кінці XVIIIст., у добу класицизму, що прийшов на зміну бароко, тривало формування ансамблів міських центрів. Фасади передовсім формували об’єм будівель, а вже потім створювали форму площі або визначали напрямок вулиці. Однак адміністративні споруди не мали єдиного уніфікованого архітектурного образу, оскільки поєднувались з житлом чиновників; подвійність призначення будівель та поєднання різних функціональних елементів в одному об’ємі гальмували типологічний прогрес. Дотримуючись абстрактних композицій, зодчі створювали узагальнені образи споруд,внаслідок цього будівлі адміністраціїчасто не відрізнялися від навчальних чи лікувальних будинків, адже прообразом для них був житловий палац [4].

Наприклад, у Харкові (початковий проект московського архітектора М. Тіхменова втілював на практиці міський архітектор І. М. Вільянов, а пізніше архітектор П. А. Ярославський з Москви) в 1770-1777рр. спорудили губернаторський палац (нині головний корпус Української інженерно-педагогічної академії) (рис.7), а для парадних прийомів у 1787 р. поруч збудували намісницький будинок із зальним розплануванням. Серед зведених такого роду споруд варто відзначити: палац Г.Потьомкіна в Херсонській фортеці, де крімдво-і триповерхового корпусу з величезною лоджією, запроектовано два флігелі, звернені фасадами до площі, і більше десяти службових будівель, які групувалися навколо внутрішніх дворів і саду.

У муніципальних установах успадковано традиційну композицію – кубічний об’єм з центральною вежею блокувався з торговельними будівлями, прибутки від яких поповнювали міський бюджет, яскравим прикладом є новий кам’яний Ніжинський магістрат (1781р., арх. А.Квасов). Будинок магістрату був прямокутний у плані, витягнутий, симетричний за структурою, вирішений у стильових формах класицизму, складався з центрального двоповерхового корпусу і прилеглих до нього обабіч одноповерхових торгових рядів.В результатізапровадження реформи російського самодержавного уряду 1782 р.та влаштування губерній і міських дум, за Ніжинським магістратом залишенолише поліцейські та судові функції (рис.8) [8].

Миколаївський магістрат (1790р, арх. І.Старов) (рис. 9), на відміну від Ніжинського, займався перерахунком жителів міста, для цього всі купці та міщани, які проживали в Миколаєві, були зобов’язані подавати «ревизскиесказки» із зазначенням всіх членів сім’ї, здійснював зарахування до числа міських міщан і купців, проводив ревізії (перепису населення); відповідав за проведення рекрутських наборів; видавав свідоцтва на право займатися торгівлею і ремеслом; вирішував питання про закріплення земельних ділянок (міської землі) за окремими особами; відповідав за розкладку і збір місцевих і загальнодержавних податків; розпоряджався міськими засобами; організовував боротьбу з епідеміями; виконував судові функції, зокрема розбирав майнові суперечки, приймав рішення щодо стягнення боргів, за більшістю цивільних і кримінальних справ.Всі ці функції потребували збільшення загальної площі споруди і впливали на архітектурно-планувальні рішення, що зокрема призвело до збільшення центральної частини споруди.

Західноукраїнські землі (Східна Галичина, Північна Буковина, Закарпаття) в цей період, внаслідок трьох поділів Польщі, опинилися під владою Австрійської імперії; Східноукраїнські землі (Наддніпрянська Україна: Слобожанщина, Лівобережжя, Правобережжя та Південь) підпорядковувалися Російській імперії, де був поширений загальноімперський адміністративний устрій та створена велика територіально-адміністративна одиниця – Генерал-губернаторство, до складу якої входило декілька губерній, в результаті чого почалося будівництво палаців губернаторів, які здійснювали адміністративно-виконавчу функцію. З 1785 року починається будівництво міських дум та управ на Правобережній Україні та з 1793 року – на Лівобережній[12].

В Миколаєві вперше було обрано міську думу і створено її виконавчий орган – міська управа в 1797 році; їй, згідно Зводу Законів Російської імперії, була передана велика частина зобов’язань магістрату. Протягом 1-ї половини XIX століття вплив міського магістрату на життя міста поступово скорочувався і в середині 60-х років ХІХ століття у зв’язку з початком реформ органів самоврядування і судових органів, магістрати ліквідували[13].

Зі збільшенням бюрократичного апарату виникла потреба в нових адміністративних будинках. Тому в 1803р. були затверджені типові проекти архітектора А.Захарова, що вирізнялися своєю компактністю та скромністю, за якими в Полтаві на Круглій площі в 1810-1811 рр. звели будинки генерал-губернатора, цивільного губернатора та віце-губернатора (рис.10а), а в Чернігові – цивільного губернатора та віце-губернатора. Зали першого поверху цих будинків відводилися для праці, кімнати другого – для житла. Осі головних фасадів підкреслювали портиками або розкріпованою середньою частиною.

Оригінальніше були вирішені адміністративні будинки в Одесі (1827-1830 рр., архітектори – А.Мельников і Ф.Боффо), де згідно з містобудівною ситуацією середня частина триповерхової будівлі являла собою дугоподібний у плані об’єм, збагачений арковою лоджією внизу та пілястрами іонічного ордера вгорі. Так, наприклад, палац цивільного губернатора в Сімферополі (1831-1834 рр., архітектори – П.Ельсон та І.Колодін) мав репрезентативний головний фасад і затишну галерею на дворовому фасаді. У Чернігові за проектом М. Маркелова в 1896р. зведено будинок цивільного губернатора (рис.10б) у стилі неокласицизму. На Правобрежжі та в Західній Україні для цього пристосовувалися існуючі будівлі, і лише у Львові споруджено імпозантний палац губернатора з плоским портиком (1821 р., архітектор Хельман).

Присутствені місця, як будинки для різноманітних управлінських установ, поступово відживали свій час. Лише в декількох містах з’явилися нові споруди цього типу, зокрема на Софійській площі Києва (1854-1857 рр., архітектори – М. Іконников, І. Штром і К. Скаржинський). У будинку Присутствених місць містилися: Губернське правління та його різні підрозділи («присутствія»), Казенна палата із скарбницею, Приказ громадського догляду, Палати цивільних та кримінальних справ, судові та поліцейські установи, архів, друкарня тощо [9].

На західноукраїнських землях подібну роль відігравало Крайове управління(Крайова Управа Герцогства Буковина),чотирьохповерхова будівля якого була споруджена в Чернівцях (1871-1873 рр., архітектор – Й. Глаубіц) (рис.11а), симетрична, прямокутна в плані, з розвинутим ризалітом в центрі головного фасаду; в австрійський період крім кабінетів урядовців та залу засідань в приміщенні була квартира намісника дому Габсбурґів (нині це 14-й корпус Чернівецького національного університету)[14].Серед нечисленних будівель державної адміністрації Галичини високими якостями характеризувався будинок Галицького намісництва у Львові (1877-1880 рр., архітектор – Ф. Ксенжарський) (рис.11б).

З часом було визнано за недоцільне об’єднувати в одному об’ємі різні функції.Насамперед виділили установи для судочинства, які в Катеринославі (суч. Дніпрі) споруджено за проектом О.Векшинського в 1896р., а в Херсоні – під керівництвом О. Пальшау ще в 60-ті роки. У 1891 р. архітектор В. Домбровський звів у Херсоні нову імпозанту споруду для судових установ, а у Львові за проектом архітектора Ф.Сковрона був зведений Палац справедливості у 1891-1895 рр. (рис.11в).

Стрімкий розвиток товарних відносин зумовив появу будівель казначейств (Нікополь і Бахмут, архітектор – Г. Панафутін), скарбниць (Гайсин, архітектор – М.Карчевський) і акцизних відомств (Полтава, архітектор – О.Ширшов). Найбільш поширеним типом подібних споруд стали банки.У 70-80-ті роки XIXст. їхні операційні зали розташовували в глибині земельної ділянки, що ускладнювало доступ до них відвідувачів і зв’зки з іншими приміщеннями. Зведені в Одесі за проектами В. Мааса Державний (1881р.) і Земський (1882р.) банки своїми фасадами нічим не відрізнялися від житлових будівель. З часом сформувалися три розпланувальні прийоми сполучення головного залу з допоміжними робочими кабінетами та зоною вестибюля: вільний, лінійний і центричний. У зовнішньому вигляді споруд прагнули виразити їх капітальність, демонструючи цим надійність збереження фінансів. Тому майже всі споруди витримували в дусі італійського ренесансу. Концентрація фінансово-кредитних споруд характерна і для Харкова, де більшість із них розташовувались на Миколаївській площі. Харківська контора Державного банку почала працювати з 1860 року (архітектори Р.П.Голеніщев, Ф.І.Шустер) і була створена на базі Державного комерційного банку, відкритого в 1843 році[15]. Чимало банків запроектував архітектор О.Бекетов. Першою в 1896-1898 рр. виросла споруда Земельного банку (рис.12а), витримана у вишуканих формах раннього бароко. Поруч розташовувався Торговельний банк (1898-1899 рр.), в оформленні інтер’єрів якого брав участь В. Кричевський.

У другій половині XIXст. невід’ємним компонентом міського організму був громадський центр, який охоплював значну територію. До його складу входили пасажі, криті ринки, вокзали, банки, біржі, споруди міських дум і управ, палаци губернаторів, судові установи, різні управління, навчальні заклади, театри, бібліотеки, музеї тощо. Вищезазначений аналіз архітектурної спадщини дає підстави для виділення третього етапуз XIV до кінця XІX століття, щохарактеризувався активним розвитком, диференціацією за функціональним призначенням та становленням об’ємно-просторових ознак адміністративних споруд на території України.

На початку ХХ ст. Київ став потужним адміністративним центром. Провадилась активна розбудова міста, особливо розгорнулось будівництво прибуткових будинків (на 1912р. їх тут було 5,5 тис., або 32% загальної кількості в Україні – 17тис.), будівель банків, бірж, кредитних товариств, які були пишно оздоблені архітектурними деталями, в їх проектуванні брали участь кращі місцеві та іноземні зодчі.

Одним з таких визначних об’єктів став Державний банк у Києві (рис.12б) (1902–1905, арх. О. Кобелєв, О. Вербицький), центр якого становить великий операційний зал із середньою частиною, призначеною для відвідувачів, та бічними заскленими прилавками для персоналу. Навколо залу розташовані менші приміщення відділень для роботи з відсотковими вкладами, поточними рахунками, ощадними та валютно-обмінними операціями.

Необхідно відмітити, що при проектуванні будівель банків архітектори враховували не тільки нові архітектурні, але й інженерні досягнення. Так, будинок Державного банку в Києві був оснащений центральним паровим опаленням, електричним освітленням, подвійною системою вентиляції – витяжною і нагнітальною. Сім електричних вентиляторів протягом години двічі перекачували в приміщеннях усе повітря. Взимку повітря обігрівалося батареями, влітку – охолоджувалося. Ще одна особливість цієї адміністративної споруди полягала в тому, що повітря для вентиляції забиралося з розарію, спеціально посадженого у дворі банку. Щоранку включалися спеціальні повітрозабірники і на всі поверхи робочих приміщень подавався аромат троянд.

В селах та містечках створювалися споживчо-кооперативні спілки та кредитно-кооперативні товариства. Кількість цих організацій постійно зростала: у 1900 р. їх було 450, а в 1915 р. – 6860. Відбулося подальше зростання й укрупнення селянсько-дворянських, а також промислових, регіональних і міжнародних банків, розташованих у значних містах.

Селянські банки розміщувалися в невеликих будинках з обмеженим набором приміщень, головним з яких був операційний зал. Подібні установи створювалися на основі поєднання кредитно-коопертивних і культурно-просвітницьких функцій. Крім операційного залу вони мали кімнати з бібліотеками, іноді – для роботи гуртків або зали зі спрощеною сценою для зібрань, як у селах Хомутець та Великі Сорочинці на Полтавщині (1913-1914рр.) (рис13). Таке поєднання кількох соціально значущих функцій в одній споруді було, безсумнівно, прогресивним в умовах обмежених можливостей села чи містечка.

До числа найвизначніших пам’яток українського модерну належить передусім будинок Полтавського губернського земства, споруджений за проектом В. Кричевського (1903-1908 рр.). Будинок адміністративного призначення має Ш-подібний план, складений від самого початку архітектором О.Ширшовим і затверджений у кінці 1902 року до будівництва. У його середній частині розміщуються вестибюль, центральний хол з парадно розкритими сходами, оточеними колонадою другого поверху, та великий зал засідань.

У 20-ті роки XIXст. адміністративним будинкам різного рівня приділялася значна увага. Такими були банк у Донецьку (1930р., архітектор – В. Естрович), Держстрах у Харкові (нині – Інженерно-будівельний інститут, 1927р., архітектор – О.Молокін) та ін. Найбільшою адміністративною спорудою у Львові став восьмиповерховий Конторський будинок (1928-1929 рр., архітектор – Ф. Касслер), споруджений у формах функціоналізму та ілюструє нові принципи формотворення (рис.14), вирізняється простотою, горизонтальними членуваннями великого призматичного об’єму, жорсткі обриси якого дещо пом’якшують запалі верхні поверхи [4,10].

В результаті переїзду столиці з Харкова до Києва в 1934 році виникла необхідність в будівництві крупних урядових та громадських споруд (рис.15). В 1936–1939 рр. були збудовані: будинок ЦК КП(б)У, нині Міністерство закордонних справ України (проект П. Лангбарда) (рис. 16); будинок Наркомату внутрішніх справ, нині Кабінет міністрів України (1935-1939 рр., проект І. Фоміна) (рис. 17); будинок Верховної РадиУРСР (1936-1939 рр., проект В. Заболотного) (рис.18); штаб Київського особливого військового округу, нині Адміністрація Президента України (проект С. Григор’єва) (рис. 19)[11].

В 1960—70-ті роки з’являються перші прояви нової образності архітектури, використання сучасних індустріальних конструкцій та прогресивних будівельних матеріалів. Виникла необхідність у створенні приміщень для адміністративно-конторської та проектної роботи, з’явилися нові будівлі банків, проектних організацій, міністерств (будівля нинішнього Міністерства інфраструктури та інші). Надмірності в архітектурі адміністративних будівель були замінені використанням сучасних індустріальних конструкцій та матеріалів.

Розвиток інженерних технологій XXI ст. сприяв підвищенню поверховості будівель та створенню гнучкого планування, що дозволило трансформувати простір при зміні його призначення, що в результаті призвело до формування нового універсального типу адміністративно-офісних будівель для здачі в оренду в крупних містах. Висотні будівлі стали показником економічного прогресу держав і престижу ведучих, процвітаючих фірм (бізнес центри: «Гулівер» (2003-2012 рр., арх. Т. Григорова); «Парус» (2004-2007 рр., арх. С.Бабушкін та О. Комаровський); «101 Tower» (2009-2012 рр., арх.А.Коваль); «IQBusinessCenter» (2010-2013 рр., арх. А. Пашенько) в м.Києві (рис. 20).

Становлення сучасних адміністративних будівель триває дотепер. Цей період можна віднести до четвертого етапу.

Таким чином, дослідження та аналіз вище наведених даних дали можливість виділити чотири основних етапи формування адміністративних споруд в Україні: перший – 5 тис. р. до н.е. – V ст. н.е., другий – з V по XIII ст., третій – з XIV до кінця XІX століття та четвертий – з початку ХХ століття і до сьогодні.

Нажаль, з часу проголошення незалежності України, будівництво нових будівель адміністративного призначення практично припинилось, і станом на сьогодні, продовжують функціонувати переважно радянські об’єкти адміністративно-конторського призначення, які не відповідають сучасним потребам адміністрування, умовам експлуатації; безпеки; крім того такі споруди не є енергоефективними, що критично важливо, зважаючи на сучасні економічні виклики, внаслідок чого переважна більшість українських адміністративних будівель є надзвичайно дорогими в експлуатації, на відміну від європейських та світових аналогів, що дозволяє говорити про необхідність розроблення нових стандартів, на основі принципів: альтернативного використання джерел енергії; новітніх технологій в цілях економії ресурсів під час експлуатації тощо. Дана тема потребує подальших наукових пошуків.